«Без солі немає життя». Як у Дрогобичі намагаються зберегти найдавніше підприємство України
Дрогобицький солеварний завод — одне з найстаріших підприємств Східної Європи. Колись ця сіль була відомою навіть за межами України, натомість зараз про неї мало хто знає. Її витіснила з ринку дешевша сіль, проте дрогобичани продовжують підтримувати соляну історію міста. Ми вирішили побачити кількасотлітню технологію на власні очі.
Ангел солі
Так Оксану Бунду називають її друзі та знайомі. Вона уже понад 40 років працює гідрогеологинею на Дрогобицькому солеварному заводі: контролює процес видобування.

А ще проводить тут екскурсії — зазвичай для дрогобичан та львів'ян, але бували гості мало не з усіх куточків світу — Японії, Швейцарії, Норвегії, часто з Німеччини чи Польщі. Складається враження, наче ця сивоволоса жінка з блакитними очима знає кожен куточок цього старого заводу.
«Як тільки потрапила сюди, то зрозуміла, що цей сільзавод — унікальне місце»
“
«Завод розташований на одній лінії між двома церквами. Оскільки підземна міграція розсолу тече перпендикулярно, то утворюється живий хрест. І так перетинає ту лінію, під прямим кутом, між тими церквами. Це дуже символічно. Може завдяки тому він і працює далі. Скільки вже разів хотіли зупинити видобуток, бо невигідно. Але як то можна зупинити, як то Дрогобич? Не просто так тут стільки сотень років викачували соляний розсіл. Це не випадковість — я в цьому бачу знак і призначення, що воно має бути далі збережене»
Оксані з дитинства подобалася хімія, але така, що пов'язана з природою. Тому і вибрала геохімію. Після університету працювала в науково-дослідному інституті у Львові та якось у Дрогобичі зустріла свого викладача з геофізики. Він саме робив на сільзаводі дослідження, тож запропонував їй роботу.

«Ми з ним тоді відстояли шахту — зберегли її від закриття. Довели, що просадок грунту немає. Тоді не думала, що надовго тут затримаюсь, але робота мене зацікавила. Бо без солі немає життя. Натрій утримує воду в організмі, і якщо не їсти солі, то буде зневоднення. Дуже подобається, як Піфагор писав про сіль: вона має найшляхетніших батьків — море і сонце».

Улюблене місце Оксани — в розсолозбірнику. Там приємний мікроклімат — завжди однакова температура +10. Влітку свіжо, а взимку тепло.
«Моя мрія — зберегти та реставрувати сільзавод. Не просто реконструювати, а щоб тут були паралельно музей і виробництво»
Хобі Оксани — робити з солі різні фігурки-сувеніри. Наприклад, такі топки, як на гербі Дрогобича. Вона тримає їх у себе в кабінеті, дарує друзям, знайомим, відвідувачам заводу, віддає у туристично-інформаційний центр для продажу. Якось навіть в зону ООС передавала.
“
«Відбираю вологу сіль, пресую її у формі та в електропечі підсушую. Це трохи довго, бо якщо буде сушитися швидко, то фігурка тріскає. Для ліпки треба досвід, у початківця не вийде. Сіль — то важкий матеріал».
Так народжується сіль
“
«Зараз завод працює не на повну потужність. Викачуємо не 50 метрів кубічних, а щонайбільше 35. Виварюємо десь 700 кілограмів на добу — безперервно, навіть уночі. Ще продаємо розсіл як готову продукцію: наприклад, на хлібокомбінат та у дельфінарій», — розповідає Оксана.
«Виварюємо десь 700 кілограмів на добу — безперервно, навіть уночі»
Як відбувається процес солеваріння? У шурфі соляний розсіл викачують з-під землі. По трубах його транспортують у розсолозбірники, де потім він відстоюється кілька годин. Потім розсіл випарюють у черенях. Вологу сіль підсушують, фасують та розвозять у крамниці.

Детальніше про цей процес можна дізнатися у відео, а також за допомогою нашої інтерактивної мапи.
І так вже кілька сотень років
Перша письмова згадка про завод сягає кінця XIV століття. Тоді папа Боніфацій ІХ у листі до перемишльського католицького єпископа Еріха згадує «десятину солі в Дрогобичі». Хоча існують дані й про існування заводу ще у 1250 році. Це написано навіть на самому заводі.

У Старопольську добу (до кінця XXVIII століття) дрогобицьку сіль везли на Волинь, в Польщу, Білорусь. Шляхи, по яких її транспортували, називали соляними.
“
«Артемівської солі тоді ще не було, вона з'явилася аж в індустріальну добу. ЇЇ добувають не шахтним, а відкритим методом, і вона кам'яна. А саме дрогобицька сіль вважається такою дуже доброю», — каже Оксана.

Оскільки соляний бізнес був вигідним і мав попит, то поляки хотіли збільшити видобуток розсолу, і проводили буріння, щоб знайти інше джерело. Нічого не вийшло. В надрах Дрогобича є поклади соляної ропи, води її розмивають і утворюється розсіл, який викачують.
За словами Леоніда Тимошенка, професора, кандидата історичних наук, під час розкопок на території заводу було знайдено аж 7 метрів культурного шару. Тож немає сумнівів в тому, що це підприємство, яке безперервно працює протягом кількох століть.

Технологія видобутку з того часу не змінилася. Щоправда, раніше сіль не викачували — за нею спускалися в шурф. Виварювали в чанах, які називаються черені.

«Загалом в Старопольську добу в Дрогобичі солеварне виробництво було основним промислом. Це було ремісниче місто. А вже у ХІХ столітті тут з'явився нафтопереробний завод. Він був потужнішим, приносив більше прибутків. Волею долі сучасний Дрогобич розвинувся в індустріальному плані у ХХ столітті, після війни. Тоді було відкрито багато заводів. У радянські часи не зважали на історичну цінність, тому сільзавод вважали не дуже перспективним. Парадоксально, що саме ті заводи зараз простоюють, а солеварний — працює», — додає Леонід Тимошенко.
Наразі це державне підприємство, що підпорядковується Міністерству агропромисловості. До цього часу існує державна монополія на видобуток, але завод можуть передавати в оренду.

У Дрогобичі є ініціативна група, що займається збереженням солеварні. Серед активістів — Лев Скоп, іконописець.
«Солеварня — то матір Дрогобича. Її навіть намалювали на іконі середини XVII століття. Є ідея зробити скансен — музей просто неба — що складався би з солеварні і двох церков поруч — Святого Юра і Воздвиження Чесного Хреста»
Своє, рідне
Місто про свою соляну історію пам'ятає. На його гербі — дев'ять топок солі. А кілька років тому в Дрогобичі розробили бренд міста — лого, частиною якого є топка солі та слоган «У ньому вся сіль».

У місті почали активніше розвивати туризм. Відкрили туристично-інформаційний центр, де серед всього можна купити і дрогобицьку сіль. Не просто кухонну — а фігурки, які робить Оксана Бунда, та з різними смаками — аджикою, перцем чи гранолою.
За словами гідрогеологині, протягом останніх двох років на завод часто приїжджають на екскурсії. Це перспективно, бо гості міста підуть не лише туди, але й заразом навідаються до архітектурних пам'яток та закладів, відтак дадуть прибуток місту.
Дрогобицька сіль уже давно не покидає межі області й придбати її можна далеко не у кожному магазині. Та містяни про соляну славу готові говорити довго і багато. Бо вона — своя, дрогобицька.
Текст, інтерактив — Наталія Кіндратів
Відео, фото — Іринка Громоцька
Верстка, графіка — Оксана Сенів